Соціально – політичні погляди у період Середньовіччя і Відродження, їх особливості: Ф. Аквінський, Н. Макіавеллі, Т. Мюнцер, Ж. Кальвін, Ж. Болей.

Залежність соціальної філософії від релігії у період середньовіччя (II – XV ст.ст.) зумовлювалася низкою обставин. Найперше, якісно змінилася сама релігія. Замість античної віри, багатобожжя (політеїзму), що допускала певну ступень духовної автономії індивіда, який міг обирати те або інше божество для поклоніння, поступово затвердилось єдинобожжя (монотеїзм), що диктував людині низку «істин» як єдино правильних. У Римській імперії такою релігією стало християнство, яке в 324 р. до н.е. було визнано імператором Костянтином в якості державного релігійного вчення. Позиції християнства ще більш зміцнішали після падіння Риму, коли за умов вельми глибокої культурної кризи християнська церква виявилася єдиною соціальною інституцією, яка зберегла певний зв'язок зі спадком античності і здатність продукувати духовні цінності.

Роль християнства зростала також у контексті появи та розвитку феодалізму, заснованого на натуральному аграрному способі господарювання. За цієї обставини знижувалася роль міст, зменшувалася торгівля, послаблювалися соціально-економічні зв’язки між окремими частинами країни, утворювалися сприятливі умови для політичної роздробленості. Тривалий час дезінтеграційним тенденціям протистояло християнство, гуртуючи на основі спільних релігійних цінностей різні соціальні групи і цілі народи. Водночас вплив церкви проявлявся в звуженні творчої свободи людини незаперечними догматами, дотримання яких гарантувалося не лише силою проповіді, але також переслідуванням і фізичним знищенням інакодумців. Проте і у вузьких релігійних рамках відбувалося інтенсивне філософське осмислення суспільних проблем, висувалися глибокі та цікаві ідеї.

Перший етап в історії соціально-філософських учень середньовіччя зв’язаний із творчістю «батьків церкви», спрямованим на філософське обґрунтування християнства (Іоанн Златоуст, святий Павло, Григорій Ниський, Августин Аврелій (Блаженний) та ін.).

Найбільше вплинув на наступні сторіччя Августин Аврелій (Блаженний) (354 – 430) – єпископ у Гіппоні (Північна Африка), богослов і політик. Мислитель переосмислив у дусі християнства концепцію Платона про ідеї, інтерпретував їх як думки творця перед актом творіння. Бог, створив світ, винайшов і час як міру руху, зміни всіх речей, що неодмінно тягнуть їх до загибелі. Сам ж Бог непідвладний часові, втілюючи в собі нерухому вічність. Розгортання цих загальних принципів розуміння основ світобудови, вело до інших, відмінних від античних уявлень, поглядів на історію суспільства. Розвиток людського роду уявлявся як, підпорядковане божественному задуму і зорієнтоване до майбутнього кінця світу, чергування шести епох: 1) життя малечі – від Адама до потопу; 2) дитинства – від Ноя до прабатька євреїв Авраама; 3) підліткових років – від Авраама до царя Давида; 4) юнацтва – від Давида до вавілонського полону; 5) дорослого віку – від вавілонського полону до Христа; 6) старості, яка починається від Христа і має завершитися кінцем світу.


9842599778838864.html
9842664678661580.html
    PR.RU™