ЧАСТИНА ПЕРША 3 страница  

ЧАСТИНА ПЕРША 3 страница

У Рут не було порадників. Мимоволі довелось шукати поради у Делії.

Коли Рут розповіла їй про хлопчиків-автоматів, Делія сплеснула долонями:

- О господи! Невже міс уже бачила?..

Вночі вона поклала Рут у своє ліжко. Пригорнувши її голівку до сухих грудей, Делія розповіла дівчинці те, що їй самій хотілося забути.

Професор привабив Делію можливістю жити на сонячному острові. Тоді вона була молодою вдовою шахтаря. Жилося їй дуже зле. Дітей у неї не було. А Професор пообіцяв, що на її рахунок в одному з європейських банків щороку надходитиме сума, яка для вбогої вдови здавалася цілим багатством. Делія всього тільки повинна стати донором. Гроші вона отримає тоді, коли Професор закінчить свої досліди.

Її не кололи, в неї не брали крові. Це було зовсім інше донорство. Брали просто одну клітину з її шкіри. Для ока це зовсім непомітно - так, ніби лікар здував із твоєї руки випадкову порошинку.

Спершу Делія вважала, що їй даремно сплачують гроші. Щоправда, вона додатково виконувала обов’язки покоївки, але ж плата була незмірно вища, ніж коштувала ця проста робота. Лише згодом вона дізналась, навіщо Професорові потрібні живі клітинки із її тіла. Їх прищеплювали молодим негритянкам. Прищеплювали так, що вони народжували дівчаток, які були повним повторенням Делії.

Живуть вони в бараці, куди, окрім Професора та його помічника, ніхто не має права заходити. Тридцять юних Делій, у яких ніколи не було ні батька, ні матері!

Від негритянок, які їх народжували, дівчаткам у спадок не дісталось жодних ознак. Хіба можна тих жінок вважати їхніми матерями? Делія також не була матір’ю. І якщо були в них колись батьки, то це батьки Делії, які давно померли. Лише їх можна вважати предками цих істот.

Скільки сліз виплакала Делія! Бачити власну молодість у страшній неволі - молодість, розмножену в тридцяти особах, - було над її сили.

І водночас вона не мала права поскаржитись, що над нею творили насильство: всього тільки невидима порошинка з її руки!..

До Професора подібні досліди провадились лише на тваринах. Застосування їх на людині вважалося великим моральним злочином.

Нічого цього не знала Делія. Професора вона вважала дияволом в людській подобі і тому щоночі молилася...

Тепер негритянки розмножують модель хлопчика. Розмножують так, як множаться штамповані предмети на сучасних заводах. Дітей кудись відвозять, комусь вони дуже потрібні, а тут Професор та його помічники провадять свої нелюдські досліди.

Навіщо вони це роблять? Делія певна, що Рут згодом також стане донором.

- Модель хлопчика? - пригортаючись до Делії, тремтячим голосом запитала Рут.

Вона не могла заснути до ранку. Яким же буде Едмундо? Хоч дівчинку й лякало те, про що розповідала Делія, але ж вона знала: Едмундо - це блискавка, яка має стати людиною. І чим більше буде незвичайного в його організмі, тим більше Едмундо залишиться самим собою.



Це заспокоїло Рут. Серце дівчинки шукало невидимого друга. Видимим Едмундо стане лише тому, що так зручніше їм дружити.

Ось чому таємниця Професора не викликала в дівчинці такого страху, який переживала Делія. Правда, оте розмноження однієї особи, перетворення її на білковий автомат - це страшно. Та якби не було цього - не лишилося б жодної надії будь-коли побачити Едмундо.

ЧАСТИНА ДРУГА

БЛИСКАВКА СТАЄ ЛЮДИНОЮ

І. БЛИСКАВКА СТАЄ ЛЮДИНОЮ

Може, так воно й сталося: вдарила блискавка в земний океан - і там зародилась перша білкова клітина. Згрупувавшись у живий організм і ставши людиною, клітинки оті “забули”, що вони походять від блискавки.

Зараз це повторилося. Але те, на що природа витратила багато століть, в лабораторії Професора вимагало одного або двох років.

Едмундо бачить себе! І знає, що це він, а не хтось інший. Бачить у дзеркальній воді, що невеличким озерцем виграє поміж пальмами. Бачить небо над головою, білі хмарки, що поволі пливуть у просвітах поміж листям жовтосмолок, - те небо, яке нещодавно було його домівкою.

Тепер домівкою стала земля. Бо зовні Едмундо виглядає так само, як земні люди. За всіма ознаками йому років дванадцять або тринадцять. Скільки ж насправді? Він є часткою променевої істоти, яка живе вічно. Живе незрозумілим для людей життям.

І все ж він тільки хлопчик. Так хотів старий Себастьян, коли просив полум’яну кулю подарувати йому сина. Так хоче маленька Рут, чиє волосся було солодкою принадою, яка притягнула його сильніше від металевих чудовиськ. Притягнула іншою силою - такою, яку неможливо пояснити...

Для Професора він хлопчиком не був. Професор знає, що Едмундо володіє тисячолітньою пам’яттю природи, тому розмовляє з ним принаймні як з рівним. І якби хтось підстеріг їхню розмову, його вразила б невідповідність зовнішнього вигляду й зрілості в міркуваннях білоголового хлопчика з надмірно правильними рисами обличчя.



Та зараз Едмундо лишився сам на сам із пальмами й небом. Йому належить звикнути до нового життя, навчитись обмацувати земні предмети не променем, а людськими пальцями, що спершу здалися йому такими незграбними. Поволі до нього приходило вміння користуватися цими недосконалими приладами, обтягнутими нетривкою шкірою. Щоб зігнути їх чи розігнути - потрібна була вічність! І така ж повільність у реакціях мозку. Коли Едмундо обмацував якийсь предмет не пальцями, а променем, сигнали до мозку надходили із швидкістю світла. Зате Едмундо дістав змогу жити на хвилях, на яких живе золотоволоса Рут. Він бачить те, що бачить вона - твердий речовинний світ, який разюче відрізняється від мінливого світу, витканого із вільного проміння!..

Едмундо поки що боїться зустрічатися з Рут. Те, що для неї здається звичайним, буденним, для Едмундо становить загадку з десятками несподіванок та перешкод. Інколи він був смішним і незграбним, мов людина, яка вперше сіла на велосипед. Едмундо боявся також свого зовнішнього вигляду - надміру правильних рис обличчя. Отак надміру білими бувають штучні зуби - як у його батька.

Згадка про Себастьяна на мить засмутила Едмундо. Не раз він силкувався піймати хвилі батьківського мозку, та, мабуть, Себастьян був надто далеко.

Але Рут була поруч - і це втішало хлопця.

Минав час. Едмундо вчився володіти білковою машиною, яка тепер була його земним організмом.

Багато в чому ця машина відрізнялась від людського тіла. Створена на його основі, вона мала додаткові якості, яких у звичайному організмі не було. Так, скажімо, у ящірки відростає відірваний хвіст. Правда, відростає повільно. Але ж людині зовсім невластивий цей процес, який вчені називають регенерацією органів...

Природа натякнула на таку можливість, а Професор і його помічники в цих натяках побачили ключ до створення білкових автоматів, які не знатимуть смерті. Вчені перебудували генетичну програму іще в клітинах, яким належало почати творення нового організму.

Навіщо це Професорові - Едмундо не знав. Не все він розумів у земному суспільстві. Але намагання зробити білковий організм таким живучим, як організми променеві, здавалось Едмундо вдячною, благородною справою.

Здебільшого вони зустрічались у кабінеті Професора, де не було помітно жодних ознак його діяльності. За великими вікнами буяла тропічна рослинність, кричали папуги, на деревах гралися приручені мавпи.

Професор запрошував Едмундо до каміна, ставив для нього крісло. Починалася та розмова, яка нерідко стомлювала Едмундо. Але Професор цього не помічав. В кожній зустрічі він намагався підкреслити, що вони цілком рівні.

- Містер Едмундо, - якось мовив Професор, - вам слід розпочати тренування за системою йогів. Ви лишилися тим, ким були завжди - блискавкою. Але вона рівномірно розлита по клітинах вашого тіла. Звільнитись від тіла, зібратись у полум’яну кулю - ось ваше нове завдання!

Це трохи спантеличило Едмундо. Він довго жив єдиною мрією: наблизитись до людського побуту. Хай він не став такою людиною, як інші. Та все ж Едмундо може тепер зустрічатися з Рут. Ось іще трохи поблукає по острову, погомонить з папугами, полазить по деревах - і тоді зрештою наважиться відвідати дівчинку. Йому б лише здобути більше певності, що він такий самий, як інші. І раптом оця вимога: Едмундо знову повинен стати блискавкою! Навіщо? Яка в цьому потреба?

- Бачу, ви здивовані, - сказав Професор. - Та чи думали ви про те, яка діяльність чекає на вас у новому житті? Простіше: як ви збираєтесь жити?

- Хочу побачити Рут, - відповів Едмундо, який поки що не знав жодних інших бажань.

- Гаразд. Ви її побачили. І вона визнала вас тим самим полум’яним лицарем, який зруйнував Чорну фортецю. А далі?

- Повернемось до батька. Сподіваюсь, ви нам у цьому допоможете.

Професор поворушив у каміні обвуглені головешки. На його аскетичному обличчі промайнула глузлива посмішка. Проте Едмундо так мало розумівся на міміці людських облич, що Професорове глузування лишилося поза його увагою.

- Містер Едмундо! Я не збираюся сковувати вашої волі. Для мене ви - синтез двох несхожих форм життя. Променеве життя - це ваша стихія. А що ви знаєте про життя білкове?

- Дещо знаю, - сказав Едмундо. - У вас існують знаки, символи, які є еквівалентом сонячної енергії.

- Ви маєте на увазі гроші? - перепитав Професор. - Що ж, це досить неприємний атрибут земної цивілізації. Люди не вміють брати енергію безпосередньо із Космосу. Цю функцію виконують злаки. Ячмінь, пшениця, кукурудза. Далі пшеничне зерно зазнає великих метаморфоз. Воно стає машинами, кораблями, будинками. Та передусім воно перетворюється на гроші. Якби люди вміли брати космічну енергію так, як берете її ви, Едмундо, - гроші для них були б непотрібні...

“Я вже це знаю”, - подумав Едмундо, але нічого не сказав.

Тим часом Професор вів далі:

- Але ж у новому житті ви не зможете брати енергію просто від Сонця. Потрібні котлети, біфштекси... До речі, вам сподобалась моя кухня?

- Не знаю. Оті біфштекси здаються мені великою карою.

- О-о! - засміявся Професор. - Чи знаєте ви, скільки людей жадають такої кари?

- Ваш світ здається мені надто жорстоким. В ньому немає гармонії.

Так говорив Едмундо, думаючи: навіть Рут - безневинна Рут - своїми білими зубками знищує інші живі організми.

Обличчя Професора зігріла доброзичлива посмішка.

- Ви здатні звільнити людей від цієї прикрої необхідності? Ах, мовчите! У нас вистачає мудреців, які зітхають з цього приводу... Але я повертаюсь до свого запитання: що ви збираєтесь робити, щоб забезпечити своє нове життя?

- Запитаю в батька.

- Питайте в мене. Тепер я вам батько. І ваш найближчий друг.

Рука Професора лагідно опустилась хлопцеві на плече.

- Так, - схиливши голову, відповів Едмундо. - Ви дали мені нове життя.

Професор пообіцяв, що він сам займеться з Едмундо тими вправами, які дозволять вивільнити із його клітин потужне поле кульової блискавки. В цей час Едмундо нагадуватиме людину, яка впала в летаргічний сон.

- Коли ви оволодієте цим мистецтвом, - закінчив Професор, - ми докладніше обговоримо, як вам надалі жити. Вас чекає велика доля. Дуже велика! Королі й президенти схиляться перед вами. А поки що відвідайте Рут. З неї виросте прекрасна жінка. Знайте: нас буде троє. Я, ви й вона. Свята трійця...

І хоч Професор сказав ці слова з доброю усмішкою, але вони чимось збентежили Едмундо. За жартом ховалась таємниця, якої поки що Едмундо не міг розгадати. А зараз його чекала Рут. Він прагнув і водночас боявся зустрічі з нею. Бо хіба він схожий на того казкового лицаря, якого дівчинка видивлялалася із-за хмар?

II. ЗУСТРІЧ НА БЕРЕЗІ

Вона бігла босоніж по береговому піску. В лагуні, що своїми тихими водами сягала аж до небокраю, хвилі не пінились, перебігали сторожко, ніби зважуючи, куди їм викотити свої рухливі горби. Незлостиво, сумирно закінчували вони шлях на брунатній смужці землі, що колись була розкішною колонією коралів. Тепер ті корали були перетерті хвилями на дрібний пісок.

Ноги Рут лишали на цьому піску неглибокі сліди. Хвиля, обмиваючи їх, бігла далі - аж під коріння високих пальм. На мілині вона творила гармонію білих ліній, як творить їх мороз на шибці. Але тут ця гармонія була не змертвіла в своїй непорушності - тут лінії ламалися, вигиналися, переплітаючись так химерно, що око не встигало вловлювати всіх орнаментів, ямі народжувались і вмирали протягом хвилини.

Гра цих ліній нагадувала гру звуків, із яких складається симфонія. І Рут, що над усе любила музику, намагалася врости серцем у ці примхи та радощі природи.

Десь у глибині душі цієї дівчинки, якій життя дарувало передчасне визрівання, зіткнулися бажання, настрої та надії, мов оті мінливі лінії на береговому піску.

Черевички вона тримала в руках. Вітер бавився її золотим волоссям, то підіймаючи його кільчасті пасма, то кидаючи знов на плечі. І по них збігало сонце - збігало невидимими струмками - і губилося у вологих слідах від її босих ніг.

На обличчі Рут можна було помітити смуток, через який лише інколи пробивалася несподівана радість. То була радість єднання з природою. Потреба такого єднання стихійно жила в душі дівчинки, як живуть вечірні зорі в тихій озерній воді.

Вона думала про Едмундо. А він стояв за стовбуром пальми, боячись ворухнутись. Йому здавалося, що один необережний рух стане причиною катастрофи - зникне, розтане в просторі той дорогий образ, який він уперше побачив за допомогою хвиль батькового мозку. І лише зараз дивився на Рут власними очима.

Звичайна дівчинка - дитина людської матері, - про що вона зараз думає? Їй було тільки одинадцять років. Для неї ще не настав час, коли народжується зріле, доросле почуття. А Едмундо прийшов із того світу, де розумні істоти не діляться на жінок і чоловіків.

Але тепер - у новому житті - Едмундо справді став хлопцем.

В його пориванні до Рут діяли сили, які єднають два далекі, незрозумілі одне для одного світи. Це була стихійна жадоба самої природи поєднати силу й красу, могутність і ніжність, земну квітку і грозу небесну. В такому єднанні гроза розквітає чарівною квіткою, а земна квітка несподівано стає небесною грозою - як було тоді, коли золотоволоса Рут спрямувала всі блискавиці неба на Чорну фортецю...

Страшно зробити крок, бо від нього залежало так багато. І все ж Едмундо його зробив. Гостро відчував, як відривається нога від землі, як вона знову намацує твердий грунт. І поволі з’являлася певність, що Рут не помітить у ньому нічого штучного, неприродного. Він такий, як усі. Саме цього й прагнув Едмундо.

Рут підвела голову, трохи здивовано глянула на хлопця. Здивування це пояснювалося не самою особою Едмундо, а лише тим, що Рут не сподівалася нікого зустріти. Дівчинка звикла до своєї самотності. Делія не дуже любила прогулянки - вони її стомлювали. Рут здебільшого мандрувала по острову сама. Едмундо, мов сновида, тихо, майже безшумно, крок за кроком наближався до дівчинки. Ось нарешті він підійшов так близько, що Рут навіть злякалася.

- Чого тобі? - насторожено запитала вона.

Едмундо мовчав. Як їй пояснити, що він і є той, кого Рут так довго ждала? Ніяково переступив з ноги на ногу, мовби перевіряючи їхню придатність для нового життя.

І несподівано для себе сказав:

- Давай дружити.

Рут зміряла його тривалим поглядом. Можливо, їй видався знайомим голос цього хлопця. Але за хвилину її зацікавленість згасла.

- Ти часом не з бараків?..

Це запитання кольнуло Едмундо. В бараках жили білкові роботи. Серед них були й такі, які в зовнішньому вигляді повторювали Едмундо. А, власне, хіба він чимось відрізнявся від роботів? Професор запевняє, що роботи мають примітивну психіку. Але сам Едмундо з ними не спілкувався й нічого про це не знав. Знав лише одне: він живе в тілі робота - в його кістках і м’язах.

Едмундо заволоділо відчуття власної неповноцінності. Йому хотілося обернутися й піти геть. Рут чекала не його - вона чекала того Едмундо, якого сама виліпила у потаємних мріях.

Едмундо вже навіть зробив крок, збираючись покинути дівчинку. Але Рут його спинила:

- Стривай! Ти ж дружити зі мною хотів.

- А можна? - з прихованою надією запитав Едмундо.

- Чому ж ні? Дістань мені оті черепашки.

Едмундо просто в черевиках зайшов у воду, назбирав черепашок і висипав це іскристе багатство біля її ніг.

Черевики чавкали, з них вихлюпувалась вода. Рут засміялася:

- Чому ж ти не роззувся?

- Зараз, - розгублено мовив Едмундо, пробуючи негнучкими пальцями розшнурувати черевики.

- Який же ти! Наче ніколи черевиків не носив.

Вона присіла навпочіпки і швидкими рухами звільнила його ноги від мокрих черевиків. Зв’язала їх докупи, перекинула через плече Едмундо й тоном наказу кинула:

- Ходімо!..

Вони довго йшли по тій береговій смужці, де кожна хвиля обмиває ноги, ворушить пісок поміж пальцями, лоскітно вивільняє з-під босих підошов дрібні, ретельно відполіровані камінці.

Рут запитала:

- Хіба Професор вас відпускає?

Едмундо вже почував себе трохи сміливіше.

- Кого це - нас?

- Ну, вас... Тих, що в бараках.

Так, він для неї тільки робот. Але чому ж тоді Рут так довірливо погодилася з ним дружити? Хіба може людина дружити з роботом?

- Мене відпускає, - ухильно відповів Едмундо.

- А що ж ти за персона? - обернулась до нього Рут.

Едмундо зважився. Він загородив їй дорогу, дихав просто в обличчя й гаряче шепотів:

- Скажи, Рут... Якби я був одним із тих, хто живе в бараках...

- Ну то що? - не дала йому закінчити Рут. - Живи собі.

- Але ж я хочу з тобою дружити.

- Дружити?.. У мене є друг. Він незабаром прийде. Його звуть Едмундо. А ти... Ми теж можемо дружити. Але зовсім не так, як з ним.

Едмундо з деяким подивом відзначив: Рут зовсім інакше, ніж Професор, ставиться до тих, хто жив у баражах. Може, вона не все знає?

Ні, Рут знала майже все. Вона запитала:

- А ти яка модель?

Едмундо не витримав:

- Рут! Невже ти не пізнала мого голосу? Я - Едмундо!..

Дівчинка рвучко зупинилась, губи її ворушилися, а рука з черевичками чомусь застигла в повітрі, мовби з піднятим щитом. Враження було таке, ніби Рут намагається захиститись від нападу.

- Так, я - Едмундо, - палко продовжував хлопець, не дозволяючи їй отямитись. - Професор дав мені людське тіло. Правда, не зовсім людське... Тіло одного із своїх роботів. Але я не робот! Ніхто не змусить мене підкорятися чужій волі. Я хотів бачити тебе. Хіба важливо, в який одяг я для цього прибрався? Якби ж ти це зрозуміла, Рут!.. Якщо тобі не подобається мій вигляд - вважай, що я прибув на чужій машині. І ота машина справила на тебе негарне враження. Але ж це тільки машина! Кращої в мене не було. Хіба можна за це засуджувати?..

А Рут все ще мовчала. Рука з черевичками опустилась, губи звузились, обличчя зблідло.

Нарешті мовила:

- Я все розумію, Едмундо. Якби ти навіть прийшов до мене в якійсь нелюдській подобі... Хай навіть мавпою або собакою... Якби навіть сталося таке - і тоді б я бачила тебе серед хмар, а не на землі... Для мене ти завжди на полум’яному коні, Едмундо!..

- Ти стала майже дорослою, Рут, - мовив Едмундо. - Ти кажеш дорослі слова.

- Я довго чекала й багато думала. Може, навіть дорослі стільки не думають. Вони бояться казки.

- Світ - це суцільна казка, - тихо сказав Едмундо. - Як же можна її боятися?

Хлопець помітив, що його рука мимоволі тягнеться до волосся Рут. І дівчинка не боронилася - дозволила йому покласти долоню їй на голову.

Ким він був для неї? Мабуть, так можна любити брата. І шукати його ніжності. Тітка Мірта небагато ніжності дарувала своїй небозі. І тепер сильна рука Едмундо, яка лежала на її голівці, повертала їй те, що забрала в Рут невесела сирітська доля.

- Рут! Я не хочу більше ставати блискавкою. Дозволь мені бути таким, яким бачиш зараз.

- Ти не можеш бути таким. Бо ти з іншого світу. Це тільки наше побачення, Едмундо. Тебе знову покличуть хмари - і ти підеш від мене.

Її голосок звучав ніжно, мелодійно. Було в ньому щось від тієї хвилі, яка набігала з лагуни на кораловий пісок. І в мінливості хвилі, у вільній грі ламаних ліній виникали пальми та білі острови, заселені невідомими істотами. Все це виникало на якусь мить - як виникають в уяві людській зорові образи, коли добрий музика бере в руки скрипку. І відразу ж напливають інші видіння, збуджуючи уяву для іншої діяльності.

- Хіба я недобре виглядаю? - збентежено запитав Едмундо.

- Надміру добре, - посміхнулась Рут недитячою посмішкою. - У нас люблять таких вродливих хлопчиків.

- А ти?..

- Для мене це байдуже. Я зовсім не те люблю.

- Що ж ти любиш?..

- Я й сама не знаю.

Рут помічала, що стала якоюсь іншою. Їй навіть дивно було згадувати себе такою, якою вона була у тітки Мірти. Мабуть, круті злами в дитячій долі, замісивши душу в кризі й полум’ї, дарують дитині передчасну зрілість. І це вже не дитина, хоч зовні і виглядає дитиною.

Професор попередив Делію, що Рут уже не потребує її особливого піклування. Їй треба надати якомога більше незалежності. Хай Рут і Едмундо знайомляться, хай звикають одне до одного.

Професора не влаштовувала затяжність фізіологічного визрівання. Тепер він творив своїх роботів прискореним методом. Отже Едмундо, якому на вигляд було тринадцять років, насправді мав лише півтора року. Йдеться, звичайно, про його білкову оболонку. Саме тому білкові роботи й мали примітивну психіку. Тіло швидко набирало заданих форм, а психіка лишалась такою, як у немовлят. Ці організми становили тільки робочий матеріал для дослідів Професора.

Делії стало боляче, що Рут, яку вона щиро полюбила, з лихої волі Професора мусить терпіти присутність істоти, котра ніколи не стане людиною. Чого ж хоче від цієї милої дитини диявол у людській подобі?.. Яку нову жорстокість він замислив?..

Тому й заплакала Делія.

III. НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ

- Зрозумійте, містер Едмундо, яким злочинцем ви хочете мене зробити! Бути променевою особою, над якою стоять лише зорі, - і раптом загуснути в білкових клітинах. І не прагнути, не пориватись до зір. Яке падіння! Ні, містер Едмундо, цього не станеться. Зрештою, подумайте про Рут. Спершу ви обдарували її казковою могутністю, а тепер хочете зробити дружиною вантажника або шевця. Адже ж ви мусите якось заробляти на хліб.

Так говорив Професор, намагаючись умовити Едмундо розпочати вправи, які дозволять вивільнити з організму розлиту в ньому енергію кульової блискавки.

Але Едмундо не бажав ставати блискавкою. Він хотів повернутись до батька в тому вигляді, в якому Себастьян справді міг називати його сином.

- Ви забуваєте, - сердився Професор, - що білковий автомат, який я вам подарував, назавжди лишається у вашому розпорядженні. Ви в нього повернетесь тоді, коли захочете. І будете жити серед людей. І ніхто не догадається, що годину тому ви котилися в небі грозою. Хто б із смертних відмовився від отакої долі?..

Едмундо радився з Рут. І дівчинка йому казала:

- Я б хотіла на якусь годину стати блискавкою. Але на все життя... Це було б жахливо! Отак і ти, Едмундо. Тобі тільки здається, що ти здатний зректися неба. Потім ти дуже засумуєш. А я не знатиму, як тебе втішити.

Едмундо розпочав тренування. Потрібна була велика воля, щоб змусити свідомість виключитись із довколишнього світу. Тоді з Едмундо можна було розмовляти лише за допомогою приладів, виготовлених Професором.

- Ось ваше справжнє життя, містер Едмундо! - вдоволено вигукував Професор. - Хотів би я опинитись на вашому місці. Ви ж Зевс, а не людина! Невже ви так і не навчитесь користуватися власною могутністю?

- Про яку могутність ви кажете? - дивувався Едмундо. - Є Сонце, є зорі... Чи можу я змагатися з ними?

- Навіщо вам зорі? Ваша могутність - на землі.

- Що я з нею робитиму? Я хочу бути таким, як усі люди.

- Люди не однакові, - повчав Професор. - Одні досягають величі богів, інші животіють гірше, ніж дощові черв’яки. Яку ж долю ви обираєте для себе?..

На це Едмундо нічого відповісти не міг. Він поки що радів від самої можливості жити, ходити на двох ногах, вишукувати в лагуні перламутрові черепашки для Рут, перебираючи в пальцях її шовковисте волосся.

Та незабаром Едмундо відчув себе в рідній стихії. Рут казала правду: йому лише здавалося, що він здатний прожити без неба.

Тіло Едмундо лежало на канапі. Рут сиділа біля його ніг, чекаючи, коли ворухнеться брова, розплющаться очі. Це було повернення Едмундо з того світу, де він скакав на полум’яному коні. І якби Рут не шанувала хвилини, коли Едмундо жив своїм променевим життям, вона б втратила право називатися його другом. Але Рут дала собі мовчазну клятву, що завжди отак сидітиме біля його ніг і терпляче ждатиме його повернення із променевих мандрів. І не дасть жодній порошинці впасти на його обличчя...

Делія нічого не розуміла. Вона бачила, що Рут стала іншою. Зник той смуток, який робив її обличчя старшим, недитячим. Рут знову була дитиною. Але дивно: разом з поверненням дитячого вигляду в її рухах та словах з’явилося щось доросле.

Делія все ще боялася, що Рут стане донором. Тоді з’являться в бараках десятки інших Рут. І добре, коли дівчинка цього не знатиме. Важко, дуже важко знати, що ти даєш життя істотам, приреченим на тваринне існування!..

Хоч як стежила Делія, але вона не помітила, щоб Професор чи його асистенти взяли хоча б зрізаний нігтик у дівчинки. Це її трохи заспокоювало. Але оте сидіння Рут біля непорушного тіла Едмундо викликало в неї велику тривогу. Щось було в цьому неприродне: хлопець то вмирав, то воскресав. Мабуть, якась тяжка недуга. Делія не раз умовляла дівчинку, щоб та дозволила посидіти замість неї біля Едмундо. Але Рут була невблаганна. Проте погодилась, коли Делія запропонувала, що вони пильнуватимуть Едмундо разом.

Якось під час такого пильнування Делія, дивлячись у вікно, вигукнула:

- Корабель!..

Рут спершу не зрозуміла, що саме так схвилювало Делію. Хіба вона ніколи не бачила кораблів? Що ж тут незвичайного?

Але за хвилину вбіг Професор. Він був схвильований не менше, ніж Делія. Наблизився до дівчинки, вхопив її за руку.

- Рут! Ви повинні мені допомогти. Інакше загине вся наша справа. Едмундо мусить знищити цей корабель.

- Знищити!? - вжахнулась дівчинка. - Навіщо?..

- Там наші вороги. Боюсь, що Едмундо мене не послухає. Але досить вашого слова - і з кораблем станеться те ж саме, що ви зробили з Чорною фортецею.

Рут вагалася. Вона вірила, що Професор був доброю людиною. Хоч його досліди здавались Делії жорстокими, але це він дав земне існування Едмундо. Звісно, ті істоти, яких він творив із клітинок Делії, - це жертва, велика жертва! А хіба сама Рут була милосердніша, коли послала Едмундо на Чорну фортецю? Хіба там не було жертв? Довелося винищити майже всю сторожу. То були люди, які з чужої волі охороняли ненависні мури. І скільки дітей залишилися сиротами!..

В руках дівчинки тремтіла коробочка, яку подав Професор.

- Викликайте!..

Дівчинка послухалась. Вона почала кликати Едмундо.

Професор вийшов. І тоді до Рут підбігла Делія.

- Міс! Я чула, що він казав. Він хоче знищити корабель. Я не знаю, до чого тут Едмундо. І взагалі в сатанинських справах Професора я нічого не тямлю. Знаю лише одне: якщо він каже, що на кораблі його вороги - значить, там наші друзі.

Делія давно жде, що з’явиться корабель, який принесе їй визволення. Минали роки, а корабель не з’являвся. І ось нарешті! Невже міс гадає, що їй тут буде солодко? Треба тікати, негайно тікати із цього пекла...

Рут зовсім розгубилась. На чиєму боці правда? А що, як Делія просто нездатна зрозуміти Професора? І, може, те, що вона вважає злом, насправді було добром?

Нарешті Рут почула голос Едмундо. Ні слова від себе - просто переказала йому те, чого вимагав Професор.

Едмундо відповів:

- Професор мені казав. Хіба цей корабель чимось загрожує? Навіщо його нищити?

- Не знаю, - призналась Рут. - Нічого не знаю.

- Гаразд. Я просто його зупиню. Потім побачимо.

- Зупиниш?..

- Так, Рут. Далі він нікуди не рушить.

Це був електрохід середньої потужності. Професор, який чув розмову поміж Рут і Едмундо, за допомогою акустичних приладів дослухався до роботи його двигунів. Двигуни працювали бездоганно. Та ось виникли перебої. І нарешті гребні гвинти замовкли.

Судно безпорадно гойдалося на хвилях у відкритому океані - за межами лагуни. Десь там метушаться електрики, шукають причин аварії. Але ніхто з них не знає, що аварія ця не випадкова: Едмундо власним полем перемкнув мережу і випив енергію із пускових акумуляторів. Зайвину енергії він розрядив над судном, вдарила гроза, проте ніхто з екіпажу не зазнав шкоди.

“О боже! - думав Професор. - Він же здатний зупинити будь-який двигун. І не один - десятки, сотні двигунів! Спинити вуличний рух навіть у такому місті, як Нью-Йорк. Перетворити цілу ескадру на купу консервних бляшанок. Бери її голими руками! Але ж як його приручити? Як зробити Едмундо слухняним та згідливим?”

Тут, мабуть, слід пояснити, чому Професор був збентежений появою корабля. Справа в тому, що міжнародна організація, яка займалась вивченням океанських глибин, довідалась про таємну діяльність Професора, котрий виступав від її імені. Звісна річ, ця діяльність не мала нічого спільного з тим, чим займалась організація. Професор кидав тінь на її наукову совість, через те саме вона вимагала притягнення його до відповідальності. Уповноважені цієї організації побували навіть у місті, де жив Себастьян. Їм стало відомо про викрадення Рут. Марлон був радий позбутися старого. Він охоче його відпустив. Разом з Себастьяном виїхали Хосе Безвухий та Педро.


9905896069694748.html
9905925565733755.html
    PR.RU™